І. ВСТУП

Змійкою звивається невелика річечка Вікнина, несучи свої води дном розлогої балки до Збруча. Саме тут в давнину оселилися наші далекі пращури. Сама місцевість сприяла цьому. Густо порослі лісом береги річки слугували надійним захистом від ворогів. Сама ж Вікнина була джерелом життєдайної вологи.

Хоча дослідники стверджують, що місцевість поблизу Вікнини була вкрита непрохідними лісами, але нам достеменно відомо про те, що понад чотири тисячі років тому ці землі заселяли племена трипільців. Свідченням цього є знахідки які часто трапляються в околицях нашого села Турівка. Так учнями школи були знайдено декілька крем’яних шкребків та крем’яний ніж, які, за свідченням професора Кам΄янець-Подільського державного університету І.С.Винокура, датуються пізнім трипіллям.

І все ж, коли народилося наше село? Не виключено те, що існувало воно ще за часів князювання Василька Теребовлянського. А перша згадка про наше село датується 1457 роком. «Український історичний журнал» подає відомості, що у Теребовлянському повіті у 1457 році числилося 84 населених пункти і серед двадцяти названих – Турівка та сусіднє село Рожиськ.

Існує декілька версій походження назви села. Так за однією з них, в давні часи в нашій місцевості водилися тури, які приходили до річки пити воду – звідси Тур + ріка = Турівка.

За іншою версією, за княжих часів йшли посли з князівства Туровського до Галича. Один із цих послів захворів і залишився біля озерця Вікнина. Тут він збудував колибу й почав розбудовувати садибу. До нього пристали кілька жителів з дальших околиць і стали розбудовувати село. Від того, що перший житель походив з Турова, село дістало назву Турівка.

Подібна легенда стверджує, що свою назву село отримало від імені першого поселенця Тура – людини сильної і відважної, який в одній руці тримав зброю, щоб боронитися від ворога і звіра, а в другій – рало, щоб сіяти хліб.

ІІ. СУЧАСНИЙ СТАН

У Турівці станом на перше січня 2011року  нараховується 217 дворів, тут проживає  637 мешканців, з яких. 45 діти дошкільного віку, 101 шкільного віку, 186 мешканців пенсійного віку. Візитною карткою Турівки є центральна вулиця. Саме тут розташований пам’ятник Т.Г.Шевченку, а неподалік знаходиться символічна могила січовим стрільцям і пам’ятник воїнам-односельчанам, що воювали в роки другої світової війни. Окрасою нашого села є церква св. Василія Великого споруджена 1888р. Невідомий архітектор цікавим чином поєднав у цій величній споруді риси притаманні як католицьким костелам так і православним церквам. Незабутнє враження справляє також неповторний іконостас, виготовлений на замовлення мешканців села у далекій Італії. Не далеко біля церкви знаходиться Турівська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів. Приміщення школи, споруджене ще 1875р., було добудоване 1969р. Зараз тут навчається 60 учнів. В селі працює дитячий садочок, будинок культури, є навіть свій супермаркет.

ІІІ. ЗНАЧНІ ДЛЯ СЕЛА ІСТОРИЧНІ ПОДІЇ.

Не раз внаслідок спустошливих ворожих нападів пусткою залишалися береги Вікнини, часто доводилось турівчанам під час таких набігів рятуватися в довколишніх лісах. Бачили селяни Турівки турецькі війська, що 1672 року йшли дорогою через село з Гусятина на Збараж. Бачили й польські війська короля Яна Собеського, який, розгромивши турецькі війська, йшов 1677 року на Київ по шляху, що перетинав наше село із Заходу на Схід. В Остапієвському лісі недалеко від Турівки в болоті загрузли гармати, і військо Собеського було змушене звести моста. Цей міст, відреставрований пізніше, простояв аж до другої світової війни.

На початку ХVІІ століття в переважній більшості сіл України польські пани стали заводити (будувати) фільварки. В Турівці такий фільварок було закладено польським паном Розвадовським. Слід відзначити те, що фільварок в Турівці був невеликим порівняно із фільварками у сусідніх селах, складався лише із 900 морґів землі і навіть не мав своєї ґуральні. Династія панів Розвадовських продовжувалася аж до 1915 року. Останній пан Розвадовський був неодружений і помер, не залишивши спадкоємця. По його смерті землі дісталися в спадок трьом дочкам сестри Розвадовського. Дві сестрині дочки свої землі продали, а фільварок і 300 морґів поля стають власністю третьої сестриної дочки Мишки, яка, ставши дорослою, стала сама управляти фільварком. Невдовзі Мишка вийшла заміж за пана Малаховського, котрий був війтом збірної громади (збьорової ґміни).

Ще з часів люблінської унії Турівка увійшла до складу новоутвореного адміністративного округу – Скалатського повіту. До 1848 року селом управляв пан-управитель. А вже після скасування панщини в селі обирались радні й війт, який управляв селом і підлягав повітовій раді. Пізніше в Турівці було створено збірну громаду. До неї належали села: Осовик, Кокошинці, Мала Лука, Фащівка, Тарнаруда і Рожиськ. Збірною громадою управляв війт, що знаходився в Турівці. В інших селах було тільки по одному солтису. Кожен солтис керував своїм селом, а раз на місяць прибував до війта на нараду-інструктаж. Першим війтом збірної громади був турівський поміщик Малаховський. Він був поміркованою людиною, дбав про порядок в селі. За його ініціативою в село було завезено для продажу населенню саджанці високопродуктивних сортів яблунь та інших плодових дерев. Доклав своїх зусиль він також при спорудженні в Турівці типової лазні. В планах Малаховського було ще побудувати сільську пекарню, але цьому перешкодила війна.

Не знаємо ми і точної дати відкриття першої школи в селі (приблизно початок ХІХ століття). Приміщення першої школи знаходилось біля теперішньої церкви, вище сучасної школи. Цю будівлю мешканці села називали дяківкою чи шкілкою. В 1875 році школа одержала нове приміщення, котре було розширене 1899 року, а остання прибудова проведена 1969 році. Навчання у школі проводилося спочатку польською, а згодом і українською мовами і не припинялося навіть в часи фашистської окупації.

Приблизно 1880 року в селі було засноване товариство «Просвіта», яке на початку свого існування знаходилося в хаті Олійника Петра (Колісника). Згодом читальню було перенесено до будинку Олійника Івана Даниловича, який і був першим головою «Просвіти» в Турівці. При читальні діяли гурток «Сільський господар», драматичний гурток, відбувалися репетиції хору. Читальня «Просвіти» дуже швидко набула великої популярності серед українського населення села, так що громада вирішила збудувати своїми силами приміщення для читальні. В будинку «Просвіти» було засновано першу українську кооперацію в селі «Будучність». Першим головою кооперації був Полегойко Петро, а бухгалтером Корейко Семен. В той же час поляки заснували свою кооперацію, так зване «Кулко рольніче», але, не дивлячись на те, що кулкови всяко сприяла польська влада, воно розвивалося гірше української кооперації. Турівська кооперація була однією з найкращих в Скалатському повіті. Через кілька років після свого заснування вона відкрила філію в іншій частині села. Це дало змогу займатися не тільки торгівлею, а й проводити закупівлю зерна у селян за справедливою ціною. Невдовзі при кооперації було відкрито касу взаємодопомоги (райфайзенку), в якій селяни позичали грошей на свої необхідні потреби.

Перша церква в селі була дерев'яною і знаходилася там, де нині стоїть хрест на городі Доброхлопа Миколи. В якому році побудована була церква невідомо, але по переказах простояла вона щонайменше три століття. Спочатку до цього храму ходили молитись як українці, так і поляки. Пізніше польська громада села збудувала костел. Теперішня церква св. Василія Великого збудована 1888 року громадським коштом.

Мешканці Турівки брали активну участь у буремних подіях І світової війни, докладали своїх зусиль аби відстояти українську державність у 20 – х роках ХХ століття. Так у лавах Українських Січових Стрільців з Турівки воювали: Гуменюк Ілько (сотник), Процишин Микола, Мартинюк Дмитро, Варениця Василь, Пелехатий Стефан, Маламон Іван, Косик Петро, Паламар Петро, Процишин Стефан, Охота Іван, Михалина Олекса, Шаравара Яків, Бичок Іван, Процишин Олекса, Скальський Василь, Блятник Василь, Ковальчук Яків, Мартинюк Григорій.

В літку 1941 року в центрі села молоддю було висипано символічну могилу Січовим Стрільцям, яка простояла до 1945 року і була зруйнована більшовиками.

Друга світова війна розпочалась для Турівки 17 вересня 1939 р. В неділю рано після дощу й громовиці гуркіт не припинився, хоч хмари вже розійшлися й було ясно. Це гули гармат, які били з Волочиськ по Підволочиських околицях. То наступала Червона Армія на Західну Україну. В с. Турівці перед обідом появились перші червоноармійські частини, які йшли через село на Гримайлів. Про наступ Червоної Армії ніхто нічого не знав й до тої події ніхто не готувався. Але люди в селі були стривожені, бо знали з газет, що діялось на Великій Україні до 1939 р. (колективізація, голодомори, арешти і розстріли).

З настанням Радянської влади було вивезено поміщицьку родину на Сибір, а землі поміщицькі були розділені малоземельним селянам. В 1940 р. в селі було закладено колгосп ім. Хрущова, в який відібрано як колишні поміщицькі землі, так і ті ,що спокон віків були селянськими. Колгосп не проіснував і одного року, так як в червні 1941 р. фашистська Німеччина напала на Радянський Союз й почалася війна. При відступі радянських військ енкаведисти повбивали багато людей, яких тримали в тюрмах в Тернополі, Чорткові і інших містах Західної України. Не обійшлося без жертв в с. Турівці. При відступі військ були порозкидані патрони й Паламар Іван підняв декілька патронів, щоб порохом з них зривати камінь в кар'єрі. Патрони ці побачив в руках Паламара Івана більшовицький командир й вбив його за ті пару патронів.

Перші німці в Турівку прийшли 7 липня 1941 р. Урочистої зустрічі не було, але люди були задоволені й зразу налагодились дружні стосунки. На німців українці покладали надію, що вони допоможуть визволитися з-під більшовицького гніту й Україна стане незалежною державою. Але німці ставили собі за завдання утримувати Україну як свою колонію й використовувати її багатства. Від селян була відібрана панська земля й утворено німецьке державне господарство (лігеншафт), з якого всю вироблену продукцію забирали в Німеччину. Селян обкладали обов'язковими поставками сільськогосподарської продукції (контингентами). В Німеччину в примусовому порядку було забрано 4 молодих хлопців на роботу.

Проте культурно-освітнє життя в селі почало відновлятись. Відновилась робота читальні, ставились вистави і концерти. Активну участь в тій роботі брали священик Сендецький і члени ОУН, а Олійник Петро навіть перебував пару місяців пропагандистом в Кам'янці-Подільському,

На той час була створена українська поліція, якою керували німці.

У березні 1944р. фронт, який зі сходу посувався на захід, докотився до с. Турівки. Село потрапило під обстріл автоматів і кулеметів. Гарматному обстрілові піддався «Зубич» — горб за церквою, де окопались німці, що після невеликого бою відступили в сторону Гримайлова. Під час боїв згоріло дві будівлі в селі, загинуло 8 радянських воїнів і 5 німців. З селян не загинув ніхто.

Після фронту культурне життя завмерло. Радянська влада забирала з села хоч трохи годних мужчин й посилала на війну, а негодних для війни посилала на роботу на Урал. Тоді в селі значно поповнився загін УПА, який став воювати проти НКВД. Війна з фашистською Німеччиною закінчилась в травні 1945 року. В цій війні село Турівка втратило вбитими 35 громадян: Дудар Василь Якимович, Дудар Григорій, Паламар Андрій, Дудар Іван, Паламар Іван, Коцюбинський Михайло, Козачишин Василь, Олійник Василь, Паламар Петро, Маламон Дмитро, Голод Андрій, Михалина Петро, Грицай Петро, Гуменюк Іван, Штокайло Михайло, Лукасевич Василь, Мокрій Іван, Коцюбинський Петро, Коцюбинський Василь, Паламар Михайло, Лис Іван, Галка Іван, Полегойко Петро, Бичок Іван, Зарицький Петро, Зелінський Йосиф, Коцюбинський Іван, Грицай Іван, Романюк Михайло, Романюк Іван, Баліцький Петро, Стрижак Іван, Бабій Іван, Ковальчук Михайло, Паламар Петро.

Тяжких поранень на війні зазнали Олійник Василь П., Прокопович Михайло Ф., Засядко Стефан І., Лисий Іван М., були і такі, які дістали легкі поранення і контузії.

В пам'ять про загиблих воїнів в центрі села поставлено пам'ятник і на плиті написані прізвища загиблих воїнів, серед них є прізвище: Коцюбинський Михайло Іванович. Про нього слід розказати окремо. Коцюбинський Михайло Іванович був єдиною дитиною в сім’ї . На війну був забраний в 1944 р., а в 1945 р. прийшла похоронна картка про те, що він загинув на фронті, а також прийшов лист з воєнного госпіталю від Прокоповича Михайла, який написав, що він був з Коцюбинським на фронті й коло них обох розірвався артилерійський снаряд, Коцюбинського Михайла вбило, а його тяжко поранило в голову.

Через таке горе захворів батько Михайла Коцюбинського Іван і в 1950 р; помер. Залишилась одна вдова без дітей. Довго оплакувала нещасна жінка сина-одинака. Пройшли роки, але сльози не всихали. Жила одиноко й молилась Богу за синову душу. В 1977 році приїхав в село кореспондент газети «Радянська Україна» і зайшов до самотньої жінки, Коцюбинської Домки, в якої брав інтерв'ю. Довго розмовляв з нею, розпитував про її життя, чи часто згадує сина, і на останку сфотографував її. Нещасна мати дивилась в об'єктив фотоапарату з сльозами в очах і не знала, що на неї хоче подивитись її син, який всі ці довгі роки перебував у Ленінградському будинку інвалідів без рук і ніг і не давав про себе знати ніякої вістки, щоб не ятрити серця матері. Коцюбинська Домка померла в 1990 році, так і не дізнавшись, що син ще лишився жити півтора року після її смерті.

В 1945—1946 рр. надії на те, що західні держави почнуть воювати з Радянським Союзом, не збулись і УПА залишилась сам на сам перед великими силами НКВД які були добре озброєні і вишколені. Але воїни УПА не здавались, а геройськи воювали проти НКВД. Воїни УПА ховались в криївках, їх підтримувало населення, хоч енкаведисти жорстоко розправлялись з такими людьми, які мали найменші зв'язки з повстанцями.

В 1944 р., в грудні місяці, було проведено збір з молодих повстанців (біля 200 чоловік) на рожиському аеродромі, де з ними проводили вишкіл старшини. Але якийсь зрадник повідомив енкаведистам. Вони терміново зібрали міліцію, гарнізон енкаведистів, що знаходився у Підволочиську, і Качанівських ястребків, щоб оточити повстанців. Але повстанцям також було повідомлено про напад, який готувався на них, і вони почали відступати до с. Турівки пішки, а енкаведисти були на конях. При вході в село зав’язалися бої і тоді було вбито Любянецького (кличка Лобода). Уже смерком енкаведисти ввійшли в село і почали палити будівлі. Було спалено Лободіцову і Ламаджишину хату, Коваль Явдокії стодолу і Шкоропадів хлів.

У 1945 р. на обійстю в Паламар Гната була зроблена енкаве-дистами засідка. Тої ночі був поранений розривною кулею повстанець Ліщина, а дружина Паламара вбита.

Воював в УПА проти енкаведистів в наших околицях й селі Турівці житель Чернігівської області Власенко Григорій. Старожили згадують пісню, яку він склав і часто співав:

Турівка то гарне село,

Воно мені не рідне,

Краще піду я в своє,

Там, де чекають мене.

Чекає отець і мати,

Чекають сестра і брати,

Чекає тая дівчина,

Що я її вірно любив.

Але, на жаль, мрії Григорія Власенка не здійснились. Він загинув в селі Турівці в боротьбі з енкаведистами й похований на турівському цвинтарі.

Майже всі вояки УПА, хто був з Турівки, загинули в тій тяжкій боротьбі за волю України до 1950 р., серед них: Процишин Іван , Процишин Мирон, Процишин Андрій, Процишин Ярослав, Верениця Петро, Паламар Іван, Коцюбинський Петро, Олійник Онуфрей, Олійник Дмитро,. Мартинюк Йосиф, Мартинюк Дмитро, Сось Михайло, Бабій Михайло, Паламар Петро, Грицай Михайло, Корейко Йосиф, Швачук Михайло.

На турівському цвинтарі поховані повстанці УПА: Процишин Мирон з Турівки, Гаврилишин Іван з Фащівки, Ткачук Родіон (Нечай) з с. Біла, Канюка з с. Остап'є, Могильовський з с. Глібів, Любянецький з с. Супранівка, Чернота невідомо звідки, Власенко Григорій з Чернігівської області Менського району с. Синявка. Прізвища ще дев'ятьох повстанців невідомі.

В ті тяжкі роки жителі села зазнали знущань і репресій з боку Радянської влади. Проводились арешти і вбивства невинних людей. Так, було вбито Плескач Миколу, Хавлюк Явдокію, Паламар Марію, Маламон Марію і Маламон Ярославу. Кагебістами і енкаведистами Круголовим, Тітіриним, Комулєвським і іншими були арештовані і засуджені до довгих строків тюрми Швачук Ілько, Бабій Микола, Бабій Явдокія, Коцюбинський Іван, Варениця Марія, Варениця Павліна, Варениця Іван, Сось Явдокія, Лукасевич Марія, Паламар Анна, Паламар Василь, Хавлюк Іван, Штокайло Михайло, Паламар Іван (Гесів), Корейко Прокіп, Плескач Явдокія, Демків Анна, Гуменюк Василь, Ратушний Андрій, Варениця Марія, Крупа Михайло і Бень Петро. Більшість з них, не дивлячись на те, як їх жорстоко катували, мучили і по звірячому били, не зраджували своїх друзів.

Великого горя й знущань зазнали родини, з яких хтось належав чи мав зв'язок з УПА. Такі родини було вивезено до Сибіру, а саме: Швачук Йосиф, Бабій Анна, Варениця Стефан, Варениця Анна, Ратушна Анна, Олійник Яковина, Паламар Текля, Процишин Онофрей, Процишин Яків, Паламар Іван (Гесів), Плескач Данило, Мартинюк Петро, Пелехатий Стефан, Демків Іван, Бень Павло.

Були вивезені в Сибір як куркулі, хоч вони не були аж такими багатіями і не мали найманої робочої сили, родини Лукасевича Дмитра, Мартинюка Гната, Паламара Гриця, Дудара Михайла. Лише чотирьом родинам пощастило повернутися на свої рідні землі.

Важко було мешканцям села в перші повоєнні роки пристосовуватися до радянської влади, до роботи в колгоспах, за яку не платили або майже не платили. У 1948 році в Турівці було створено колгосп, який названо ім. Лесі Українки. Вступати до колгоспу людей примушували, бо ніхто не хотів віддавти чесно нажите майно державі. З перших років існування колгоспу колгоспники майже не одержували платні. Так, в 1950 р. було видано в середньому на одного працюючого колгоспника 315 крб. і 107 кг зерна на цілий рік. Так що колгоспникові залишалось жити з города, якого було залишено за двором по 0,25 га, а дуже рідко в кого було 0,50 га. З того города колгоспник мав жити сам і утримувати худобу, щоб виконувати обов'язкові поставки перед державою. Щоб прогодувати зимою корову, люди ходили за декілька кілометрів до колгоспних скирт красти солому. Худоба в селян була низької продуктивності. В той час двір колгоспника мав здати в рік 220 л молока, м'яса 25 кг, вовни з вівці по 1 кг і за то держава платила мізерні копійки й крім здачі продукції двір колгоспника мусів платити податок за город і худобу.

Першим головою колгоспу був односельчанин Бабій Іван П., в 1948—1949 р. Після нього в 1949—1951 рр. був головою колгоспу теж односельчанин Олійник Василь.

Починаючи з 1953 року, в колгоспі сплата трудодня зросла й жити стало трохи легше. Краще стало колгоспникам, коли колгосп перейшов на гарантовану оплату праці грішми в 1965 році. В 1990 р. середньорічна оплата працездатного колгоспника становила 2373 крб. грішми і 2084 кг зерна, за яке колгоспник платив по пільговій ціні.

Колгосп з 1970 по 1990 рр. економічно зріс і вважався одним з найкращих в області. Тоді при головуванні Гладчака Михайла було побудовано нові господарські приміщення, придбано багато нової техніки, а статки господарства зросли до кількох мільйонів радянських карбованців.

Визначною віхою в історії села стало пожвавлення національного руху наприкінці 80-х рр. Так мешканцями села було створено хор, який у 1988 – 1989 рр. їздив по довколишніх селах. В репертуар хору входили українські стрілецькі та повстанські пісні, що були на той час заборонені владою. 1989 року в центрі села було відновлено символічну могилу січовим стрільцям. А вже наступного року відкрито пам’ятник Тарасу Шевченку.

ІV. ВИДАТНІ ПОСТАТІ СЕЛА

Степан Станіславович Савка – народний артист України, лауреат республіканського конкурсу артистів естради, лауреат міжнародних конкурсів сучасної магії (м. Карлові Вари, 1987р. – 1 і 2 премії в жанрі маніпуляції й ілюзій; м. Лодзь, 1988р.), лауреат міжнародних премій «Дружба» і «Слов’яни», нагороджений медаллю «За благодійність».

Степан Савка, єдиний артист оригінального жанру в Україні, вже давно став живою легендою українського мистецтва.

Народився 17 вересня 1955 року в селі Турівка Підволочиського району Тернопільської області.

Батько – Савка Станіслав Степанович (1928 – 2003 рр.) – працював будівельником в селі Турівка Тернопільської області. Мати – Віра Антонівна (1928 – 2002 рр.) – трудилася в колгоспі. Сестра – Савка Марія Станіславівна (1965 р.н.) – артистка балету, виступає в театрі ім. Франка.

Степан Станіславович з дитинства мріяв стати артистом. Закінчив Теребовлянське культосвітнє та Київське естрадно-циркове училища.

Шлях артиста розпочався 1975 року у Київконцерті. Від того часу разом із дружиною Галиною Михайлівною більше 25 років на професійній сцені. Дружина – заслужена артистка України, надійна підтримка і духовна Муза чоловіка, його постійний творчий партнер, автор усіх його розважальних високомистецьких телепередач: «Вулик пана Савки», «На сьомому небі», «На вареники до Савки».

Разом творчий і родинний дует Степана та Галини гастролював по всіх містах і селах України. Їхнім мистецтвом насолоджувалися глядачі Чехословаччини, Монголії, Японії, Танзанії, Сейшельських островів, Англії, Німеччини, Італії, Фінляндії, в цілому – понад сорока країн світу.

У репертуарі артистів - найпопулярніші номери, авторами і єдиними виконавцями яких вони є: «Ілюзійне ревю», «Водограй», «Магія з хусточками», всесвітньовідомий номер «Вареники», який приніс їм міжнародне визнання і найбільший успіх.

У концертних програмах подружжя чародіїв понад 100 фокусів і маніпуляцій, які ніколи не повторюються. Їхнє захоплення світом мистецтва, спосіб життя передається всім, хто з ними спілкується. Тому мабуть діти пішли творчим шляхом батьків.

Степан Савка не тільки великий артист, а й невтомний громадський діяч. Він є одним із засновників українського відділення Міжнародної культурно-освітньої асоціації, зареєстрованої в Америці. Творчо співпрацює з благодійним фондом «Українська хата». Понад 100 концертів відпрацював у Чорнобилі, має посвідчення учасника бойових дій за концерти для військових у Афганістані, провів безліч доброчинних виступів для знедолених дітей в Україні. Він постійний голова комісії оригінального жанру, член журі на міжнародних конкурсах.

V. ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

Джерела

1. Спогади Арсена Гуцайлюка, смт. Підволочиська

2. Спогади Володимира Дідика с. Біла, Тернопільський район

3. Спогади Парасковії Стрижак-Савки, с. Турівка

Література

4. Корейко М., Косик М. Турівка: коротка історія села. – Тернопіль: Тернопільська обласна друкарня. – 1995.

5. Мокрій Ю. Підволочиська. Короткий ілюстрований історичний нарис. – Підволочиськ. – 2001.

6. Підволочиська земля в спогадах емігрантів. – Тернопіль. – 1990.