І. ДІЯЛЬНІСЬ ЗАГОНІВ УПА В ТУРІВЦІ ТА
ДОВКОЛИШНІХ СЕЛАХ
Місцеву ОУН засновано в 30-х
роках для боротьби з польськими окупантами братом священика о.Ігора Сидора - Онуфрієм.
До організації також входили Йосиф
Мартинюк, що був її провідником, Петро Олійник, Дмитро Воловник та ін.
Після 17 вересня 1939 року
почалася совєтизація села. У 1940 році большевики почали створення колгосп ім.
Хрущова, для котрого використовувалася матеріальна база колишніх польських
поміщиків, однак він довго не проіснував так, як вже 7. 06. 1941 до села
увійшли нацисти. Було утворено українську поліцію - цілковито підчинену німцям.
В 1942 році мала місце подія, яка залишила місце у історії села - відбулася
сутичка між поліцією та п’яними солдатами у результаті чого однин німець
загинув.
Німці другого дня прислали до
Турівки групу карателів, які захопили і допровадили до Тернополя 83 заручники.
Оскільки один з поліцаїв – Загородний посвідчив, що німця забив П. Олійник, то
ті зажадали, аби Олійник в протязі трьох днів зголосився, в противному разі
заручників розстріляють. Третього дня Петро Олійник одягнувши святковий одяг
пішов до церкви, посповідався, простився з родиною та здався німцям. По тому
німці всіх заложників відпустили, а Олійника розстріляли. Один зі свідків вбивства
німця, поляк Казімєж Пєтрусь, колишній мешканець села Турівка, що був черговим
у ту злощасну ніч, пізніше показав, що справжнім вбивцею був не Олійник, а
Лубянецький. Те саме стверджувала й дружина Олійника. Так, чи інакше, але Петро
Олійник власним життям врятував життя 83 односельців - заручників.
В грудні 1944 року понад 200
молодих повстанців проводили вишкіл на місці колишнього Рожиського аеродрому
(там стояв в час боїв за Тернопіль авіаполк) під проводом старшин. Якимось
чином про це довідали в НКВД. Серед карателів були так звані гарнізонни на чолі
з капітаном Парфьоновим, енкаведисти, міліціонери та качанівські стрибки -
переважно поляки. Вони прагнули оточити повстанців, однак ті також були
попереджені та відступали до села. Частина енкаведистів була на конях, тож вони
почали наздоганяти повстанців, У сутичці загинув Лубянецький, що мав псевдо
Лобода. Большевики поглумилися над його тілом. Вони почали палити село.
У 1945 році в селі було
поранено повстанця Ліщину, що просидів без допомоги добу в Швачука Ілька, та
його енкаведисти знайшли і розстріляли. На вистріл з хати вийшла дружина Гната
Паламара, котру енкаведисти також застрілили.
У 1948 році в засідку попали
два повстанці - Коник та невідомий, що прийняли нерівний бій в хаті Марії
Маламон. Вони відстрілювалися до останнього патрону, а потім пострілялися. Хата
горіла. Енкаведисти поранили господиню, та впала біля хати і на неї звалилася
палаюча стріха. Вона просила большевиків добити її, але ті сміючись залишили
поранену та обгорілу на люту смерть. На крик матері прибігла її 14- літня дочка
Славця, але енкаведисти застрілили її та кинули до мами в вогонь. При цьому всі
вони дико реготали...
В районі Турівки воював у повстанцях
виходець з Чернігівщини (Менський р-н, с.Синявка)Григорій Власенко, що склав
таку пісню
Турівка то гарне село
Воно мені не рідне,
Краще піду я в своє,
Там, де чекають мене.
Чекає отець і мати,
Чекають сестра і брати
Чекає тая дівчина,
Що я її вірно любив.
На жаль не сповнилася віра
Григорія у повернення, загинув він в бою з енкаведистами та похований на
сільському цвинтарі. Там поховано й інших вояків УПА-
Мирон Процишин з
Турівки, Іван Гаврилишин з Фащівки, Родіон Ткачук з Білої (див. відп.
матеріал), Канюка з Остап”я, Могильовський з Глібова, Лубянецький (Лобода) з
Супранівки, Чернота-невідомо звідки походив.
ІІ. ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ТРАГЕДІЇ
Ми українські
партизани,
страху
не знаєм, ні вагань
своєю
кров’ю ми вмощаєм
Основи
визвольних змагь.
(з
повстанської пісні)
Буйним розмаєм та теплом ласкавило
все живе літо 1945 року, але в людей таке чорне, смертельне горе, що й
краси ніхто тої Божої не помічають.
Нікого це не тішить. Стікають кров’ю , приречено гинуть борці за волю України.
Сплюндрована найжорстокішими, найдикішими окупантами рідна земля. Що день, що ніч
стрілянина, заграви пожеж мерехтять у нічній пітьмі. Перелякані очі дітей, од
сліз позападали очі матерів, сестер, дружин. Сталінсько–большевицькі упирі та
садисти продовжують свою сатанинську, криваву справу. Кожен прожитий день має
велику ціну для українця, бо ж довкола "особые отделы”, "Смерши”, ватаги
червонопагонників - гарнізонників, енкаведистів, емгебистів, стрибків,
сексотів, повстанських псевдо загонів та іншої наволочі, що топче своїми
брудними ногами землі Галичини, Поділля, Волині, Буковини, поля та ліси, гори
Карпатські і вишукує, вишукує, кого б то ще звести зо світу білого, чи
запроторити на каторгу, на страшні муки повільної голодної та холодної смерті,
в кого ще забрати гідність людську, кому наплювати в душу, кого зґвалтувати,
побити, пограбувати, кого, як ту худобу, як м’ясо гарматне, відправити
ненавченого на фронт.. .
То все власть совєцка,
будь вона проклята !
По двотижневому рейді по терені Кам’янець – Подільської, нині Хмельницької
області, після запеклого бою у лісі, коло селища Копайгород, Барського району (Вінничина)
– відділ "Бориса” зупинився в Кокошинському лісі, де була їх основна "вихідна”
база, кілька бункерів, на короткий відпочинок. З десяток хлопців, боївки "Сірка” – Бойчука тим часом чекали в
с. Фащівка. На другий день Зелених свят до них приєдналося сорок чоловік.
Фащівка рахувалася "нашим” селом, була віддалена від гарнізонів та в ній не
було стрибків. Розійшлися по стодолах добрих людей, проведені своїми
зв’язковими. Ніч була настільки спокійною, що навіть собаки не гавкали. Мали
наказ командира, в разі тривоги зібратися до старих окопів, що залишилися з
1944 року, на рівнинному, вкритому травами та лозами березі Збруча. Вже від
ранку помітили чатові чекістів, що повзли зміями, закриваючи в кільце село.
Зав’язався нерівний бій, проти повстанців виступили відразу гарнізони
Підволочиська, Скалата, а по тому березі ріки - Городка. Всього понад 600
чоловік. Повстанці відстрілюючись відступали до умовленого місця і все частіше
падали під перехрестним вогнем на тій убивчій рівнині.
Учасник того бою, тоді 17- річний
Тимофій Худик з Староміщини згадував – "Ми відступали разом з моїм тітчиним
братом "Чорним”- Мирославом Андрушківим, що був у "Бориса” заступником.
Зненацька він закричав, а стрілянина була така, що щось розібрати було важко :
"Тимку, біжи до Збруча, а я тебе прикрию, я ранений в ногу”. Сам дошкульгав до
найближчої хати, де жив Муц і сказав, аби всі тікали з хати, бо буде звідтіля
відстрілюватися. Господар кинувся через вікно і враз впав скошений чергою.
"Чорний” відстрілювався до кінця і згорів в палаючій хаті. Його кості люди по
тому позбирали і поховали в спільній могилі, разом з іншими 23 повстанцями, там
також поховали господаря Муца, одну дівчину та сімдесятирічного старого, яких
постріляли чекісти. Тимофій розповідав, що він таки добіг до тих окопів, там
було з 20 повстанців, але позиція їх була вкрай не вигідна, бо чекісти стріляли
по них з другого, високого берега Збруча. По якихось кількох хвилинах замовкли
наші кулемети – станковий "Токарєв”, "ручняк дєхтярьов” та чеський "УОП” – закінчилися
набої. Нас залишилося ще 6 і ранені зривалися гранатами. Повстанець "Орлик”-
Андрій Осадчук з криком "Слава Україні !” вискочив з окопа, та й упав,
зрешечений кулями. Я, згадує Тимофій, побіг в бік річки. По ньому стріляли, та
лише в Збручі він почув біль від
ран в живіт та в руку. Добравшись, якось
до хатини на тому боці ріки він втратив свідомість. Опритомнів, як два чекісти
вели його попід руки через кладку.” Вони тримали мене міцно, аби я не кинувся в
воду, чого по правді дуже хотів, оцінивши всю ситуацію. Вели мене попри ті
злощасні окопи, де лежали мертвими мої друзі – пошматовані гранатами та
постріляні кулями. Підводили до кожного, вимагали - " назові бандітов !” і страшенно били. Я їм називав придумані тут
таки псевдо, та думав, що чорта лисого ви довідаєтеся їх правдиві імена, адже
нелюди би вимучили всі ці родини.
А далі був військовий трибунал, та для
мене 17 – річного незбагненний термін – 25 років, етапи, Воркута, каторжна
праця, спецлаг, рєчлаг, шахта, та так доти, доки дідько не взяв генерального
бандита – Сталіна. Відбув я 17 зековських літ, але не шкодую ні за чим, а
прийшла б потреба то віддав би не вагаючись своє життя за наймилішу Україну, адже нашим
девізом було : " Воля, або смерть!” Соромно, що у нашій державі пси – чекісти
жирують, а повстанці, їх вдови, сестри, брати, матері, нащадки, родини - не
визнані на державному рівні. То є велика ганьба та несправедливість, але ми
знаємо, що наша кров була не марна. Тож Слава Україні та Героям Слава !”
P. S. Про цей незабутній бій мешканці Фащівки
розповідали своїм дітям і онукам пошепки, бо за таке можна було їх, малих,
наразити на поважні проблеми. З другого боку, не сказати про це не було
можливо, кров повстанців взивала про пам’ять та молитву...
ІІІ. ВОНА МАЛА ПСЕВДО «ЖУРАВКА»
Парасковія Стрижак-Савка
народилася 4 вересня 1925 року в с. Турівка .Вступила до УПА у листопаді 1943
року, зв”язковою боївки "Явора”, яка дислокувалася в лісі, що за 3 км від села.До боївки
входило від 32 до 35 осіб., серед них :Коцюбинський Петро, Корейко Прокіп,
Корейко Йосип, Грицай Михайло, Мартинюки Йосип та Михайло, дівчата- Лукасевич
Марія, Варениця Марія, Сось Євдокія, Назарків Стефанія, Пелехата Тетяна,
Марцинюк Кароля.
Повстанські криївки були також в
селі.Селяни рахували їх своїми , тому надавали добровільну найрізнобітнішу
допомогу.
"Журавка” була зв”язковою на Іванівку,естафету
приймала від фащівської зв’язкової Оконської Ганни та передавала в Іванівці
Крупі Марії, а та далі, переважно на Скалат. Приходили великі відділи зі
східних теренів, часом по 100 та більше повстанців, котрих належало
переправляти на Карпати.
Часті бої з большевиками були частими, не
обходилося без втрат. Так, взимку 1945 року разом з Тетяною Пелехатою,
"Журавка” викопала могилу на цвинтарі, в яку й поховали повстанців. Могилу
закидали ще зверху снігом, аби не було видно, що це "свіже” поховання.В той же
час почулася стрілянина з боку Фащівки. Частина повстанців відійшла до лісу, де
був бій. Дівчата пішли до додому, а на ранок в лісі знайшли тіла двох
повстанців. Їх поховали на місці, а могилу для подальшого опізнання місця
позначили гілкою калини. Повернутися сюди змогли лише через 10 років, однак, як
не шукали - знайти її не змогли...
Боївка квартирувала по селах, у тім числі і
в Турівці. Їх провідником на той час був "Богдан”. Квартирували по 3-4
чоловіки, а через день змінювали свою дислокацію. На Різдво не було можливості
бачитися з кревними, прийшла до дому 16 січня, а вже 17, по доносу сусідів,
хату оточили большевики і "Журавку” заарештували. Відтак відвезли до
Підволочиська і посадили в "одиночку” на другому поверсі тюрми МГБ. Була
піддана нелюдським катуванням, але не назвала нікого. Одного разу двері до її
камери відчинили і вона побачила, що чекісти привели на очну ставку хлопця, зв’язкового
на Скалат на псевдо "Гомін”. Його стан не піддавався опису, "Гомону” вибили
око, яке витікало. Далі кати стали питати: "Кто это?”, ”Журавка”
відповіла, що не знає його.” Гомін” також її не виказав. Конвоїр вдарив його
чоботом і той покотився по крутих сходах на долину.
На наступній очній ставці сусідки сказали,
що в її домі ночував "Богдан”, відтак "Журавку” було переведено до
Тернопільської тюрми. Судове засідання 20 квітня винесло вирок-10 років ув’язнення
за статтями 54/1а, 54/11.
16 травня почалося відправлення етапів з
тюрем Чорткова, Рівного та Тернополя на Дніпропетровськ, куди їх ешелон прибув
на п’яту добу. На цей час начальство їм виділило аж по три тараньки та по три
сухарі. Лише третього дня до телячого вагона принесли бачок води - 25 літрів на 50 чоловік,
всі так хотіли пити, що всуматосі той бачок перевернувся і вода вилилася.
Односельчанка Сось Євдокія стигла ще зачерпнути трохи води у калошу. Серед в’язнів
знаходилася вагітна жінка з Тернополя Льоля, що дуже просила напитися. Вони їй
дали, але Льолю це не врятувало-за кілька годин вона померла...Конвой тіло не
забирав, так, як вони мали здати стільки людей, скільки прийняв.
Тіло ще дві доби
знаходилося у гарячому травневому вагоні.
Зрештою їх 12 тисячний етап прибув до
Дніпропетровська, але ще кілька днів всі мали жити просто неба, так, як не було
вільних місць у камерах. Тут кинулася
дизентерія, багато в’язнів повмирало. Через місяць новий етап, що за 40 днів
доставив в’язнів у Комсомольськ на Амурі. Тут, як то взагалі було прийнято у
большевиків, чоловіків табори прийняли, а от жінок повезли до Середньої Азії.
Опинилася в Казахстані, де рік працювала на сільгоспроботах в районі Караганди.
По тім була, як політична, відправлена до спецтабору в Кенгір. Працювала на
цегольні, мідноплавильному цеху, на будівництві, земельних роботах, гірничо-збагачувальному
комбінаті. За 30 км
був рудник, де 300 чоловік добували вугілля.
Пайок становив: 600 гр хліба, 75 гр гнилої
капусти. Людей довели до дистрофії. Режим був вкрай суворий, можна було
відправити додому 2 листи на рік, звичайно переписка проходила цензуру. Однак
на цегольні разом з ними працювали вільні, які часто пересилали листи поза
цензуру.
Табір у Кенгірі був запроектований у вигляді
чотирикутника з 10 метровою зовнішньою огорожею, в середині він був поділений
на 4 ізольовані зони.
По смерті Сталіна в 1953 році, режим ув’язнення
був дещо пом’якшений, але не в Кінгірі.
Судіть самі: на Великодні Свята конвой
відкрив вогонь по колоні в’язнів за те, що хлопці крикнули дівчатам :”Христос воскрес!”Було поранено 16
чоловік.
Це була одна з причин, що викликала
повстання, яке тривало 40 днів та ночей - травень 1954 року. Повсталі висунули
ряд вимог –г оловними з яких були : приїзд московської комісії, запровадження 8
годинного робочого дня, зняття номерів з одягу, знесення табірних решіток,
дозволи на побачення та листування, покращення харчування, скорочення та
перегляд термінів ув’язнення, звільнення неповнолітніх та інвалідів, покращення
умов праці та побуту.
На 40-й день почався штурм табору, пролетіли
літаки, а в проломи посунули танки та автоматники, людей давили гусеницями, а
тих, хто по тому ще подавав якісь ознаки життя
карателі добивали, загинуло понад 600 чоловік.
Була в ув’язненні до 22 січня 1955 року. Отримала
вільний виїзд, дали паспорт, однак у Підволочиську ще не приписували 5 років і
вимагали забиратися з області геть.
Українська поліція, якось чергувала у
Олійник Петро. приміщенні колишньої с/ради. Увечері приїхали німці, які були п’яними
і між та українськими подіцаями ними почалася бійка. Поза тим поліцаї, аби
більше не дістати, почали тікати через вікна, серед них тікав і начальник поліції Лубянецький. Вони разом з
Петром Олійником пішли, згодом, з’ясовувати відносии з німцями, одого з німців
забили. Поліцай Загородний подав, що того німця забив
ДОДАТКИ
МИРНІ ГРОМАДЯНИ СІЛ ТУРІВКА ТА ФАЩІВКА,
ЩО ЗАГИНУЛИ ВІД РУК НАЦИСТСЬКИХ
ТА БОЛЬШЕВИЦЬКИХ ОКУПАНТІВ
Плескач Микола, 1927 – 1944, внаслідок
каральної експедиції енкаведистів у селі.
Паламар Марія, 1894 – 1944, внаслідок каральної
експедиції енкаведистів в селі.
Хавлюк Євдокія, 1923 – 1944, внаслідок
каральної експедиції енкаведистів в селі.
Маламон Марія, 1915 – 1944 та її донька
Ярослава, 14 літ, їх обох спалили у власному будинку, внаслідок каральної
експедиції енкаведистів в селі.
Скальський Дмитро, 1902 – 1944, внаслідок
каральної експедиції енкаведистів в селі.
Рибка Текля, 1921 – 1944, внаслідок
каральної експедиції енкаведистів в селі.
Голубецький Михайло, 1944, під час облави
енкаведистів в с. Фащівка.
Домінів Ігнат, 1944, під час облави
енкаведистів в с. Фащівка.
Пантелеймонович Федір, 1944, під час
облави енкаведистів в с. Фащівка.
Олійник Петро, 1908 – 1942, повішений
нацистами у Тернополі.
ЗАГИНУЛИ В
БОЛЬШЕВИЦЬКИХ КАТІВНЯХ
Гуменюк Василь- 1897 р. н.
Варениця Марія – 1925 р. н.
Ратушний Андрій – 1894 – 1952, загинув в
Тайшетських таборах.
ПОВЕРНУЛИСЯ З КАТІВЕНЬ
Пелехата Теона, 1923 р. н.
Солтис Володимир, 1922 р. н.
Бабій Микола, 1922 р. н.
ДЖЕРЕЛА ТА
ЛІТЕРАТУРА
Джерела
1. Спогади Арсена Гуцайлюка, смт.
Підволочиська
2. Спогади Володимира Дідика с. Біла, Тернопільський
район
3. Спогади Парасковії Стрижак-Савки, с. Турівка
Література
4. Корейко М., Косик М. Турівка: коротка історія села. – Тернопіль:
Тернопільська обласна друкарня. – 1995.
5. Мокрій Ю. Підволочиська. Короткий ілюстрований історичний нарис. –
Підволочиськ. – 2001.
6. Підволочиська земля в спогадах емігрантів. – Тернопіль. – 1990.
|
